Нерухомість



Проблеми судово-правової реформи

Розроблення концептуальних підходів щодо подальшого здійснення судово-правової реформи - справа передусім самих суддів. Таким був лейтмотив зустрічі Голови Верховного Суду України В.В. Онопенка, його заступника А.Г. Яреми, голів судових палат цього суду та їхніх заступників із головами вищих спеціалізованих і апеляційних судів, яка відбулась у найвищому судовому органі судів загальної юрисдикції 12 жовтня 2006 р. В ній також узяли участь екс-Голови Верховного Суду України В.Ф. Бойко та В.Т. Маляренко, судді цього суду, в тому числі заступники голови Ради суддів України В.І. Гуменюк і В.М. Міщенко, народні депутати України - заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя А.В. Портнов, члени цього Комітету А.В. Лабунська, О.Ю. Шустік, Голова Державної судової адміністрації України І.І. Балаклицький, ректор Академії суддів України І.А. Войтюк, представники відповідних підрозділів апарату Верховного Суду України.

У вступному слові Голова Верховного Суду України В.В. Онопенко, наголосивши, що темою зустрічі є перш за все концепція подальшої розбудови судової системи, не обійшов увагою і ті проблеми, які є в діяльності судів. Він констатував наявність запиту не тільки політиків, політичної еліти, а й суспільства щодо більш ефективної роботи судів. Зауваживши, що існує багато чинників того, чому так багато нарікань на судову владу, він висловив переконаність, що переважна більшість суддів працюють ефективно, є чесними й порядними людьми і лише 1-2 % їх дають підстави для критики всього суддівського корпусу.

Ми ще не все зробили для того, щоб суди діяли ефективно, визнав В.В. Онопенко. Перш за все йдеться про досконалість судочинства, про якісні правила розгляду тих чи інших категорій справ. До цього часу не реформовано в повному обсязі процесуальне законодавство. Зокрема, не прийнято новий Кримінально-процесуальний кодекс, і тому багато негараздів при здійсненні кримінального судочинства мають об’єктивний характер. Ми намагаємося, зазначив промовець, надати певний імпульс у розробленні цього Кодексу, який міститиме ряд новел (скорочена судова процедура, інститут примирення потерпілого з обвинуваченим, наказне провадження та ін.), що допоможуть ефективно здійснювати судочинство і дадуть можливість розвантажити суди загальної юрисдикції. Подальшого реформування потребує і цивільне процесуальне законодавство, оскільки новим кодексом заформалізовано роботу судів.

Голова Верховного Суду України вважає неприпустимою тяганину, яка має місце при розгляді цивільних справ: у першому півріччі цього року не розглянуто у передбачений законом тримісячний строк 46 тис. 490 справ. Апеляційні суди в 43 % випадків скасування рішень замість того, щоб самим розглянути справу по суті й ухвалити нове рішення, направляють її в місцевий суд. При цьому навантаження на одного суддю апеляційного суду в першому півріччі цього року становило 9,8 справи. Водночас надзвичайно складна ситуація існує у Верховному Суді України, де очікують касаційного розгляду майже 35 тис. цивільних справ, що є об’єктивним наслідком відмови від створення Касаційного суду. Вихід В.В. Онопенко бачить у прийнятті закону про передачу цих справ в апеляційні суди, а надалі - у створенні в законодавчому порядку процесуальних фільтрів для нескладних справ, які мають остаточно вирішуватися на стадії апеляції.

Особливе занепокоєння промовець висловив щодо стану розгляду справ про адміністративні правопорушення. У першому півріччі 2006 р. суди України розглянули 3 млн. 307 тис. 41 справу, в тому числі 2 млн. 138 тис. 534 справи про адміністративні правопорушення - відповідно на 99,2 % та 19 % більше, ніж у тому ж періоді минулого року. На його думку, треба визнати, що свого часу законодавець помилився, і якнайшвидше в законодавчому порядку зняти із суддів цей тягар, залишивши за громадянами право оскаржувати до суду рішення адміністративного органу в разі, якщо вони з ним не погоджуються.

В.В. Онопенко наголосив на необхідності внести у законодавство зміни, спрямовані на запобігання поширеним у судовій практиці випадкам, коли розгляд справ за корпоративними спорами ускладнюється внаслідок пред’явлення акціонерами-фізичними особами позовів, які розглядаються не за місцем знаходження господарського товариства, а за місцем проживання позивачів.

Нагадавши, що на Верховний Суд України покладено законом забезпечення однакового застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції, промовець зазначив, що ця вимога не може бути виконана, оскільки роз’яснення Пленуму мають лише рекомендаційний характер. Проблему можна було б вирішити, наприклад, шляхом повернення Пленуму ролі судового органу, який розглядав би конкретні справи і приймав рішення процедурного характеру. Маючи такі повноваження, Пленум міг би, зокрема, вирішити частину тих справ щодо України, які перебувають на розгляді Європейського Суду з прав людини. В.В. Онопенко висловив ідею щодо проведення моніторингу зазначених справ і розгляду їх у зв’язку з винятковими обставинами Верховним Судом України, що дозволило б зняти напруження навколо цих справ та обвинувачення в неефективному правосудді.

Реалізація будь-яких пропозицій, підкреслив В.В. Онопенко, неможлива без належного фінансування судів усіх рівнів, які (як він неодноразово наголошував під час виступу) становлять єдине ціле і тому Верховний Суд не зможе діяти ефективно, якщо не діятимуть ефективно всі інші суди. Він повідомив, що Комітет Верховної Ради України з питань правосуддя схвалив у другому читанні законопроект щодо тимчасового порядку фінансування судової влади, який у разі його прийняття парламентом знаменуватиме собою прорив у вирішенні зазначеної проблеми.

На завершення свого виступу Голова Верховного Суду України сказав: «Ми дещо заспокоїлись і розслабились. Ні собі покою не буде, ні вам (звичайно у рамках чинного законодавства). Ми всі відповідальні люди. Давайте разом будемо наводити порядок. Серед нас є скептики, є оптимісти й песимісти, але я знаю одне - так працювати далі не можна». Він запропонував зробити такі зустрічі регулярними, а також, не чекаючи з’їзду суддів, провести нараду за участю голів місцевих судів.

Із доповіддю виступив В.В. Кривенко, голова Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, голова робочої групи з розроблення концептуальних підходів цього суду щодо подальшого здійснення судово-правової реформи.

Нагадавши основні положення Концепції судово-правової реформи в Україні, затвердженої постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р., та наголосивши на тому значенні, яке мали для зміни судової системи й організації її діяльності I з’їзд суддів України, що відбувся у грудні 1991 р., і прийнятий у червні того ж року Закон «Про арбітражний суд», доповідач закликав присутніх предметно обговорити причини, з яких реформування судочинства в державі не досягло поставленої мети, та визначитися щодо подальших конкретних кроків, а також висловив свою думку із зазначених питань:

«Протягом багатьох років на наших конференціях, з’їздах, інших зібраннях ми зазначали, що судова реформа проводиться непослідовно, суперечливо, інколи зовсім зупиняється. Звичайно, однією з причин такого стану є певний консерватизм у підходах до реформування судочинства та брак чіткого бачення шляхів вирішення проблемних питань. Але поряд із цим слід відверто зазначити, що головною причиною недосягнення поставлених завдань була й залишається відсутність чітких державних механізмів, які б унеможливлювали залежність однієї складової державної влади від інших. Як і багато років тому, суд залежний у вирішенні фінансових, кадрових питань від інших органів державної влади. Під гаслами формування інститутів стримувань і противаг запроваджувалися інструменти тримання судової влади під контролем, унеможливлювалося створення механізмів внутрішнього контролю та саморегулювання.

Курс на спеціалізацію судочинства правильний. Проте відсутність узгодженого бачення способів забезпечення організаційної єдності судової системи, юридичної визначеності й однаковості судової практики в державі за наявності різних видів судочинства призвело до двоякого прочитання визначення судової системи у ст. 125 Конституції України і такого ж правового регулювання цього питання в Законі «Про судоустрій України».

Одним із головних завдань реформування судочинства було й залишається забезпечення незалежності судді від будь-якого впливу. Незважаючи на істотні кроки в цьому напрямі, зокрема прийняття у 1992 р. Закону «Про статус суддів», це завдання вирішено неповною мірою.

Намагання зберегти важелі впливу на суддів через їх призначення чи безстрокове обрання призвело до того, що добір кадрів у судову систему провадиться неефективно. Перед різними органами цієї системи поставлені однотипні завдання щодо формування суддівського корпусу, Державна судова адміністрація України (далі - ДСА), її управління на місцях і голови відповідних судів не мають законодавчо закріплених повноважень для створення кадрового резерву, відсутні єдині кваліфікаційні вимоги щодо рівня професійної підготовки кандидата у судді та механізми з’ясування його відповідності цим вимогам, а головне - прозорий, зрозумілий алгоритм вирішення Вищою радою юстиції та Президентом України питання про призначення суддів на посади, зокрема про відхилення кандидатур, запропонованих органами судової влади.

Згідно зі ст. 8 Закону «Про статус суддів» суддя обов’язково має бути рекомендований до безстрокового обрання за відсутності підстав для його звільнення з роботи. Ця норма була задумана як гарантія від упередженого ставлення до судді з боку Верховної Ради України, але зазначеного завдання не виконала через відсутність механізму оскарження необґрунтованої, невмотивованої відмови у безстроковому обранні судді.

У той же час чинним законодавством не передбачені ефективні механізми очищення судової системи від недобросовісних суддів, швидкого відсторонення від здійснення судочинства тих, хто зловживає своїм становищем. Організація роботи зі зверненнями громадян щодо непроцесуальної діяльності суддів недостатньо врегульована в законі. Розгляд цих звернень на громадських засадах є малорезультативним, а відірваність кваліфікаційних комісій від областей істотно знизила ефективність дисциплінарної практики.

Кадрова політика у судовій системі має полягати у створенні дійового кадрового резерву, організації ефективної перевірки кандидатів на їх придатність до призначення на посаду судді, запровадженні постійного, об’єктивного моніторингу діяльності кожного вперше призначеного судді, механізмів стимулювання всіх суддів до підвищення свого професійного рівня і виявлення осіб, здатних здійснювати судочинство.

Бажання позбавитися адміністративно-командних методів управління у судовій системі, вилучення з повноважень голів судів будь-яких процесуальних повноважень зумовлено тим, що головною процесуальною фігурою в суді є суддя, який має виключне право на здійснення судочинства. Разом з тим голова суду не може виконати обов’язок щодо належної організації діяльності суду, не маючи відповідних владних повноважень, у тому числі щодо суддів.

Зміни процесуального законодавства, які були зумовлені закінченням термінів, установлених Конституцією для запровадження апеляційного та касаційного перегляду судових рішень, у переважній більшості не зачіпали провадження у суді першої інстанції. Відповідно до зазначених змін численні президії обласних судів, судові колегії та Пленум Верховного Суду України тимчасово замінили в питанні розгляду справ у порядку судового нагляду відповідні судові палати Верховного Суду України, яким доручено до створення відповідних касаційних судів переглядати справи у касаційному порядку. Проте створення таких судів не тільки невиправдано затягнулося, а й певною мірою стало неможливим після визнання неконституційними положень Закону «Про судоустрій України» щодо Касаційного суду. Штучно створена проблема призвела до того, що судовий нагляд фактично скасовано, а перегляд судових рішень у касаційному порядку проводиться недостатньо ефективно. У зв’язку з цим доцільно тимчасово повернутися до розгляду справ за касаційною процедурою президіями відповідних апеляційних судів, а за Верховним Судом України залишити право переглядати судові рішення за винятковими обставинами.

У процесі здійснення судами України судочинства за новими Цивільним процесуальним кодексом і Кодексом адміністративного судочинства в них виявлено певні упущення й недоречності. Технологія судового процесу має бути спрямована на його прискорення, а не на затягування. У зв’язку з цим необхідно вилучити із процесуальних кодексів вимоги про виготовлення (у випадках, коли це не викликається необхідністю) ухвал у виді окремих процесуальних документів і замінити останні технологічними формулярами.

Настав час відійти від практики регулювання оплати праці судді постановами Кабінету Міністрів та указами Президента України і підготувати відповідний проект закону. Що стосується способів збереження інших соціальних гарантій суддів та їхніх сімей, то вони мають ґрунтуватися на забезпеченні належного фінансування органів судової влади. Радикальні зміни в цьому напрямі можливі лише за умови внесення змін до Бюджетного кодексу України і надання Верховному Суду та Раді суддів України права затверджувати бюджетні показники, нижче рівня яких це фінансування неможливе.

Окремо слід обговорити питання щодо місця в системі органів державної влади ДСА (яку згідно з рішенням з’їзду суддів України запропоновано вивести з числа органів виконавчої влади і включити в структуру органів судової влади, надавши при цьому відповідний високий статус) і передачі в її підпорядкування державної виконавчої служби».

На завершення доповіді В.В. Кривенко запевнив учасників зібрання, що очолювана ним робоча група ретельно вивчить та узагальнить усі зауваження щодо запропонованих на обговорення законопроектів і наполегливо вживатиме заходів щодо втілення в життя висловлених пропозицій.

Першим після доповідача з обговорюваних питань висловився В.Т. Маляренко, який зазначив, що вони не є новими. Одна з причин того, що судову реформу й досі не завершено, а очевидні проблеми не вирішуються роками, полягає, на його думку, в частій зміні ідеології. Він закликав дбати про забезпечення стабільності в державі, про більш надійну роботу державних органів, оскільки тільки за цієї умови можливі зміни в судовій системі.

Проблемою з проблем назвав промовець відсутність у державі єдиної законності (навіть на рівні найвищого судового органу, де кожна з чотирьох палат дає свій напрям судовій практиці) і наголосив на тому, що Пленум Верховного Суду України повинен мати повноваження остаточно вирішувати справи.

В.Т. Маляренко переконаний, що авторитет суду надзвичайно впав у зв’язку з відсутністю у голів судів важелів впливу щодо забезпечення порядку, дисципліни. Виборність керівників Верховного Суду України (Голови, його заступників, голів палат), на його думку, є позитивом, але має поєднуватись із певними гарантіями від необґрунтованого звільнення зазначених посадових осіб.

Голова Вищого адміністративного суду України О.М. Пасенюк серед першочергових завдань судово-правової реформи передусім назвав завершення формування системи адміністративних судів і доведення до необхідної кількості суддів у них. З метою законодавчого забезпечення цієї реформи він запропонував подати в установленому порядку до Верховної Ради України проекти декількох законів: «Про судовий збір» (згідно з яким надходження від такого збору спрямовуватимуться на потреби судів), «Про єдині нормативи фінансового забезпечення суду та судді», «Про судоустрій України» (в новій редакції) та узгоджений із ним Закон «Про статус суддів», «Про внесення змін і доповнень до Закону «Про Вищу раду юстиції» та інших законодавчих актів» (з метою запровадження інституту судових інспекторів), «Про правову допомогу» (або «Про муніципальну адвокатуру»).

О.М. Пасенюк вважає за доцільне чітко розмежувати судові юрисдикції і водночас максимально уніфікувати процедури розгляду справ адміністративними, господарськими, цивільними судами, а також розробити механізм узгодження будь-яких змін до законодавства і ввести мораторій (терміном на 5-10 років) щодо їх внесення до тих законів, які регулюють основні принципи, механізми та методи судочинства, розподіл судової компетенції, оскільки нестабільність законодавства призводить до судового безладдя і не сприяє захисту прав людини.

Забезпечити верховенство права, підвищення якості судочинства, ухвалення судових рішень у розумні строки, на думку Голови Вищого адміністративного суду, можна шляхом використання альтернативних способів урегулювання правових конфліктів (за допомогою інститутів медіації, мирових суддів, третейських судів і нотаріату); передачі переважної більшості справ про адміністративні правопорушення на розгляд відповідних адміністративних органів із залишенням за заінтересованими особами права на оскарження до суду певних рішень; запровадження в судочинстві елементів прецедентного права (наприклад, визнання на законодавчому рівні обов’язковості для судів першої та другої інстанцій постанов пленумів вищих спеціалізованих судів і надання судам касаційної інстанції права ухвалювати рішення по суті касаційної скарги з посиланням на раніше ухвалене рішення в аналогічній справі без здійснення касаційного провадження у повному обсязі).

Для забезпечення місцевих та апеляційних адміністративних судів належними приміщеннями промовець запропонував установити контроль за реалізацією урядових програм будівництва для них будинків і затвердити типові проекти останніх, а для поліпшення охорони приміщень і майна судів, підтримання в них порядку, гарантування безпеки учасників судового процесу - підпорядкувати ДСА підрозділ судової міліції.

В.Ф. Бойко основним завданням суддів у зв’язку з обговорюваними питаннями вважає роз’яснення ними своєї позиції тим органам, до компетенції яких належить вирішення цих питань. Проблему усунення прогалин і недоліків Закону «Про судоустрій України», на його думку, треба вирішувати передусім з точки зору забезпечення конституційних прав громадян, зокрема на участь у здійсненні правосуддя через суд присяжних. Розглядати справи по першій інстанції за участю присяжних могли б окружні суди, а до їх створення - один із районних судів. Необхідно також запровадити процедуру допуску скарг до розгляду у Верховному Суді або створити проміжний судовий орган між ним та апеляційними судами.

Торкнувшись питання незалежності суддів, промовець застеріг, що призначення голів судів Президентом України є способом впливу на судову владу. Оскільки істотно впливати на те чи інше судове рішення можна також через фінансове і матеріальне забезпечення судів, він вважає, що ДСА має входити до судової системи.

В.Ф. Бойко охарактеризував як надзвичайно небезпечні спроби скасувати безстроковість обрання суддів і зазначив, що вони мають єдину мету - періодично «чистити» судовий корпус. Безперечно, це треба робити, зауважив він, але не шляхом зміни порядку призначення й обрання суддів, а за допомогою перевірок та реагування на виявлені порушення.

В обговоренні також узяли участь виконуючий обов’язки Голови Вищого господарського суду України С.Ф. Демченко, голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, суддя Верховного Суду України І.Л. Самсін, голови апеляційних судів областей: Дніпропетровської - В.В. Віхров, Запорізької - В.В. Городовенко, Одеської - А.В. Луняченко, заступник голови Апеляційного суду Харківської області М.М. Бородін, голови апеляційних господарських судів: Донецького - В.І. Татьков, Одеського - В.С. Балух, Харківського - В.І. Кухар, голова Військового апеляційного суду Центрального регіону України В.П. Шевченко.

Промовці закликали реформувати судову систему за принципом збереження того, що працювало, працює і буде працювати, та виходячи з реалій (А.В. Луняченко), з урахуванням як світового досвіду, так і національних традицій, а також не перетворювати її на полігон для проведення ризикованих експериментів, маючи при цьому на увазі, зокрема, спроби зруйнувати систему господарського судочинства (В.І. Татьков), остаточно ліквідувати військові суди (В.П. Шевченко).

В.В. Віхров, М.М. Бородін, А.В. Луняченко висловилися за відновлення класичної триланкової судової системи. Голова Апеляційного суду Одеської області, як і О.М. Пасенюк, вважає доцільним створити єдиний процесуальний закон для всіх судів, у тому числі спеціалізованих, використавши той позитив, який є в діяльності господарських судів і полягає в оперативності розгляду справ. З метою скорочення строків судового розгляду він запропонував замість неодноразового сповіщення сторін про розгляд справи один раз вручати нарочним копії позовної заяви відповідачеві, після чого той як учасник процесу сам наводитиме довідки про розгляд справи (як у Чехії), а також запровадити інститут процесуального компромісу (за прикладом країн Прибалтики, де він поширюється більше ніж на половину статей КК).

Щоб реабілітувати інститут апеляції, який не виправдав сподівань через те, що апеляційні суди при розгляді справ фактично застосовують інститут касації, М.М. Бородін запропонував виключити із процесуальних кодексів право цих судів повертати справи в суди першої інстанції для повторного розгляду. На думку В.І. Татькова, в господарському судочинстві таке повернення можливе лише за відсутності доказів, необхідних для ухвалення остаточного рішення.

Особливе занепокоєння висловили учасники зібрання з приводу нестабільності судової практики. Так, В.І. Татьков вказав на потребу в усуненні розбіжностей між роз’ясненнями Вищого господарського суду України та позицією Верховного Суду України в конкретних справах (які дезорієнтують суддів і є безпосередньою причиною скасування багатьох судових рішень). Щоб Верховний Суд України мав можливість працювати в нормальному режимі, який сприяв би формуванню єдиної судової практики, здійсненню ним реального впливу на стан правосуддя, М.М. Бородін вважає за необхідне довірити апеляційним судам ухвалення остаточних рішень у переважній більшості справ і встановити правило, згідно з яким на розгляд Верховного Суду України може надійти через систему допуску тільки незначна їх частина.

Промовці запропонували різні способи виправлення ситуації, яка утворилась навколо діяльності судової системи, коли суди піддаються огульній критиці, зокрема в засобах масової інформації, об’єктивна оцінка статистичних даних, що характеризують якість розгляду справ, підмінюється сумнівними даними опитувань, аналізом звернень осіб, зацікавлених у вирішенні справ на свою користь. Так, С.Ф. Демченко закликав дбати про корпоратизацію судової системи, яка сприятиме реалізації принципів правосуддя, напрацьованих століттями і визнаних світовим співтовариством, зміцненню судової влади, підвищенню ролі суддів, судів і забезпеченню якості правосуддя; саме на цій засаді будувати на законодавчому рівні відносини в органах суддівського самоврядування і між ними. В.І. Кухар запропонував створити у Верховному Суді України або в Раді суддів підрозділ для перевірки публікацій у пресі і, якщо факти підтвердяться, вживати заходів, а у противному разі захищати судову систему від необґрунтованих звинувачень. А.В. Луняченко вважає, що підвищенню авторитету суду сприятиме високопрофесійна, боєздатна прес-служба, яка має існувати не тільки у Верховному, а й в апеляційних судах і займати послідовну, принципову, наступальну позицію. На думку В.І. Татькова, посадові особи всіх гілок влади повинні усвідомити, що підрив авторитету судової влади неминуче призведе до руйнування інших владних інститутів. Разом з тим суддівському корпусу слід докласти багато зусиль, щоб повернути довіру суспільства до суду, для чого необхідно, зокрема, ретельно добирати суддівські кадри, забезпечити прозорість судового процесу, підвищити вимоги до суддів, одночасно створивши їм належні умови для праці, в тому числі морально-психологічні.

Свідченням того, що учасники зібрання підтримують таку позицію, стала велика увага, яку вони приділили питанням призначення й обрання суддів на посаду, їх звільнення та притягнення до відповідальності.

І.Л. Самсін зупинився на двох питаннях, які потребують законодавчого врегулювання. Одне з них - про розмежування повноважень кваліфікаційних комісій і Вищої ради юстиції щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності, передусім суддів Верховного та вищих спеціалізованих судів (п. 3 ч. 1 ст. 131 Конституції України) - може бути вирішене лише конституційною більшістю Верховної Ради України. Пославшись на Рекомендації Ради Європи від 13 жовтня 1994 р. «Незалежність, дієвість та роль судів» (де зазначено, що держава має розглянути можливість створення відповідно до закону спеціального повноважного органу, який повинен накладати санкції та вживати дисциплінарних заходів до судді за відповідною процедурою і рішення якого повинен контролювати судовий орган вищої інстанції), промовець запропонував відновити вертикаль кваліфікаційних комісій і передбачити можливість оскарження рішень Вищої кваліфікаційної комісії суддів України до Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду, рішення якої буде остаточним.

Друге питання - про атестацію суддів, на думку І.Л. Самсіна, доцільно вирішити шляхом запровадження (ближчим часом - локальним нормативним актом Ради суддів України, а в перспективі - законом) системи тестування кандидатів на призначення на посаду судді вперше, а також суддів у разі необхідності визначити їх кваліфікацію. Тільки за наявності в кандидата необхідних знань, підтверджених результатами тестування, можна переходити до з’ясування питання, чи може він за всіма іншими (зокрема, моральними) якостями обіймати посаду судді.

Голова Вищої кваліфікаційної комісії висловився проти виконання взаємопов’язаних функцій присвоєння кваліфікації та притягнення до дисциплінарної відповідальності різними органами, а також запропонував з метою вивчення ефективності передбаченого Концепцією вдосконалення судівництва інституту судових інспекторів до внесення відповідних змін у закон провести за рішенням Ради суддів України експеримент у двох-трьох округах.

В.І. Татьков, який категорично не згоден з оцінкою роботи судді при обранні його на посаду безстроково на підставі кількості скасованих рішень, запропонував долучати до відповідних матеріалів довідку про причини скасування кожної справи, оскільки серед них є й такі, як неврегульованість спірних правовідносин у законодавстві та неоднозначна практика його застосування. На його переконання, розширення в Концепції вдосконалення судівництва переліку підстав притягнення судді до дисциплінарної відповідальності містить у собі небезпеку посилення тиску на суддю, тим більше, що зміст деяких із них (наприклад, «вочевидь некваліфіковане вирішення справи», «ігнорування позиції судів вищого рівня») є недостатньо визначеним.

В.В. Віхров, який вважає, що за існуючою процедурою суддю складно притягти до дисциплінарної відповідальності, запропонував повернутися до старого порядку, коли дисциплінарна колегія обласного суду вирішувала це питання щодо суддів районних судів, а дисциплінарна палата Верховного Суду України - щодо суддів обласних судів протягом місяця.

Відзначивши як позитив те, що відповідно до ст. 4 проекту Закону «Про статус суддів» порушити кримінальну справу щодо судді може тільки Генеральний прокурор або його заступник (а не слідчий районної прокуратури, як трапляється нині), В.В. Городовенко водночас підкреслив, що згідно з європейськими стандартами це питання має вирішуватися за погодженням або з кваліфікаційною комісією, або з Радою суддів.

Одержала свій розвиток у виступах і тема статусу й повноважень суддів на адміністративних посадах. Промовці зазначали, що чинним законом голову суду позбавлено права організовувати роботу останнього (це покладено на збори суддів) та апарату (який передали ДСА) і голові залишається хіба що здійснювати представницькі функції. У зв’язку з цим В.В. Віхров наголосив, що потрібно не демонтувати далі вертикаль судової системи, а відновити її, оскільки суддя має бути незалежним при прийнятті судового рішення, але не в організації роботи. Думку про необхідність значно підвищити роль суддів на адміністративних посадах підтримав і С.Ф. Демченко.

В.І. Татьков зазначив, що голова суду, який формально відповідає за все, що в ньому відбувається, позбавлений можливості оперативно й адекватно реагувати на звернення учасників судового процесу з приводу неправомірних дій судді, порушення ним норм суддівської етики, оскільки жоден нормативний акт не регулює порядок їх розгляду, і запропонував до вирішення зазначеного питання в законі затвердити цей порядок рішенням Ради суддів України. Свою думку з приводу розгляду так званих непроцесуальних скарг, більшість із яких подаються зацікавленими особами, а отже є нічим іншим, як спробою тиску на суд, висловив і А.В. Луняченко. Він вважає, що Закон «Про звернення громадян» не повинен поширюватися на діяльність судів, які керуються виключно процесуальним законодавством, тому не обхідно обмежуватися розглядом таких скарг тільки в тій частині, яка стосується порушень норм суддівської етики і трудової дисципліни, одночасно посиливши відповідальність суддів за якість своєї роботи.

В.В. Городовенко зауважив, що згідно з проектом нової редакції Закону «Про судоустрій» у місцевих судах, де працюють від 10 (у регіонах) до 30 (у м. Києві) суддів, взагалі не передбачено посаду заступника голови суду, як і першого заступника - в апеляційних судах. В останніх пропонується ліквідувати і президію, яка й нині позбавлена процесуальних повноважень, але виконує важливі функції з вивчення та узагальнення судової практики, надання методичної допомоги в застосуванні законодавства місцевим судам.

Під час тривалої дискусії було висловлено також цілий ряд інших міркувань щодо напрямів удосконалення судової системи, підвищення рівня судочинства, зміцнення незалежності судової влади.

У заключному слові В.В. Онопенко подякував учасникам зібрання за відверту розмову про наявні проблеми, яка вийшла за межі корпоративних інтересів. Погодившись із твердженням, що багато хто намагається реформувати судову систему, але мало хто з них знає її із середини, він водночас зазначив, що наявність великої кількості законопроектів, пропозицій, думок дозволить з усього їх розмаїття вибрати найкраще, щоб ця система працювала ефективніше. Голова Верховного Суду висловив упевненість, що суддям, якщо вони діятимуть разом і без зволікань, вистачить сил, енергії та вміння, щоб відстояти власне бачення судової реформи.

| RSS

Корисні посилання




«HRGH» ® Всі права захищені