Нерухомість



Головна » Новини » ВСУ » Проблеми судово-правової реформи

ЄВРОПЕЙСЬКА КОМІСІЯ «ЗА ДЕМОКРАТІЮ ЧЕРЕЗ ПРАВО» (ВЕНЕЦІАНСЬКА КОМІСІЯ)

початок

9. Забезпечення професійного судді (Розділ IX, Статті 129-135)

98. У цьому Розділі йдеться про суддівську винагороду, відпустки, розрахунок стажу, забезпечення житлом, забезпечення потреб, пов’язаних з виконанням професійних обов’язків і соціальне страхування. Здається, що заробітні плати значно зменшені для нових суддів Верховного Суду. На засіданнях у Києві, було піднято питання рівності між «старими» та «новими» суддями. Крім того, ці положення в основному такі ж, як і у попередній версії законопроекту і тому немає потреби в подальших окремих коментарях.

10. Статус судді у відставці (Розділ X, Статті 136-139)

99. Положення не були істотно змінені в порівнянні з попередньою версією законопроекту. Попередні коментарі тому лишаються в силі.

11. Організаційне забезпечення діяльності судів (Розділ XI, статті 140-154)

100. Суддівське самоврядування не спрацює без само-адміністрування. Присвячений організаційному забезпеченню судів Розділ XI Закону потребує аналізу саме з цієї точки зору. Розділ складається з двох глав – «Загальні питання забезпечення діяльності судів» (статті 140-144) і «Державна судова адміністрація України» (статті 145-154).

101. Закон гарантує, що фінансування та належні умови функціонування судів і діяльності суддів забезпечуються державою (частина перша статті 140). Фактичний обсяг фінансування щорічно визначається в Державному бюджеті України (частина друга статті 40 та стаття 142). Функції розпорядників бюджетних коштів здійснюються судами загальної юрисдикції, Конституційним Судом і Державною судовою адміністрацією, останньою щодо фінансового забезпечення діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України (частина друга статті 142). Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України не можуть бути скорочені в поточному фінансовому році (частина четверта статті 142).

102. З тексту Закону не ясно, якою мірою державні органи мусять задовольняти бюджетні запити судових органів, які, очевидно, подаються через органи суддівського самоврядування. У цьому аспекті Закон мав би стати чіткішим. Звичайно, лише майбутнє покаже, чи суди дійсно одержуватимуть достатні кошти для ефективного виконання їхніх функцій.

103. Закон доручає Державній судовій адміністрації України здійснювати організаційне забезпечення діяльності органів судової влади (частина перша статті 145). Згідно з іншими положеннями Закону, Державна судова адміністрація також забезпечує діяльність З’їзду суддів, Ради суддів України, конференцій суддів і рад суддів за кошти Державного бюджету України (стаття 128). Державна судова адміністрація України підзвітна З’їзду суддів України (частина друга статті 145). Конкретним проявом цього контролю з боку З’їзду суддів є затвердження Радою суддів Положення про Державну судову адміністрацію (частина шоста статті 145). Державна судова адміністрація має свої територіальні управління в областях, Автономній Республіці Крим і містах Києві та Севастополі (частина третя статті 145).

104. Повноваження Державної судової адміністрації вельми широкі (стаття 146): цей орган представляє суди у відносинах із Кабінетом Міністрів України та Верховною Радою України під час підготовки проекту закону про державний бюджет (пункт 1); забезпечує належні умови діяльності судів загальної юрисдикції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України та органів суддівського самоврядування (пункт 2); забезпечує необхідні умови для підвищення кваліфікації працівників апарату судів, створює систему підвищення кваліфікації (пункт 5); організовує комп’ютеризацію судів для здійснення судочинства, діловодства, тощо (пункт 8); забезпечує функціонування автоматизованої системи документообігу в судах (пункт 9) і т.д.

105. Державну судову адміністрацію України очолює її Голова, який призначається на посаду і звільняється з посади Радою суддів України (частини перша та друга статті 147). Голова Державної судової адміністрації виконує різні функції (частина четверта статті 147): наприклад, він призначає на посади та звільняє з посад працівників Державної судової адміністрації і керівників апаратів судів (пункт 3), призначає одного члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (пункт 4), застосовує до керівників апаратів і працівників апаратів судів заохочення і накладає на них адміністративні стягнення (пункт 5), присвоює ранги державного службовця керівникам і працівникам апаратів судів (пункт 6) і т.д. Голова Державної судової адміністрації також звітує про діяльність Державної судової адміністрації України перед З’їздом суддів України, інформує про діяльність Державної судової адміністрації України Раду суддів України та конференції суддів (пункт 9), і бере участь у підготовці пропозицій до проекту Державного бюджету України щодо фінансування судової влади (пункт 10).

106. Коментуючи положення попередньої версії законопроекту, експерти у Спільному висновку від березня 2010 року Комісія виступила з критикою того, що Державна судова адміністрація є виконавчим органом з далекосяжними повноваженнями, що не відповідає ідеї суддівського самоврядування. Було рекомендовано зробити Державну судову адміністрацію підзвітною незалежному органу суддівського самоврядування.

107. Значною мірою рекомендація була виконана. Як вже зазначалося, Державна судова адміністрація підзвітна З’їздові суддів України, Положення про Державну судову адміністрацію має бути затверджене Радою суддів України, а Голова Державної судової адміністрації призначається і звільняється Радою суддів. У порівнянні з попереднім законопроектом (який передбачав призначення і звільнення Голови Державної судової адміністрації Кабінетом міністрів за поданням Прем’єр-міністра згідно рекомендації Ради суддів України) зазначені зміни демонструють значне вдосконалення з точки зору судової незалежності.

108. Повноваження Державної судової адміністрації досить широкі. Наприклад, Голова Державної судової адміністрації призначає і звільняє керівників апаратів судів. Здається, що ця посадова особа має чималі власні повноваження щодо оперативного забезпечення управління діяльністю судів. Очевидно, що застосування таких повноважень може зіштовхнутися з принципом судової незалежності у спосіб, який суперечитиме міжнародним стандартам. Посадові особи ДСА є державними службовцями (частина четверта статті 145). Вона є юридичною особою з самостійним балансом і рахунками в органах Державного казначейства України (частина п’ята статті 145).

109. Рекомендується, щоб судова система отримала повноваження приймати остаточні рішення щодо організації управління діяльністю судів. Лише тоді судове адміністрування стане основним елементом суддівського самоврядування і, як, наслідок, незалежності судової влади.

12. Зміни до інших законів (Розділ XII)

110. Стаття 3 Розділу XII («Прикінцеві положення») Закону вносить суттєві зміни до інших законодавчих актів. Деякі зміни, які, зокрема, стосуються нових повноважень Верховного Суду з перегляду рішень вищих спеціалізованих судів та організації Вищої ради юстиції, вже розглядалися вище разом з відповідними положеннями цього Закону. Проте, переважно внесені зміни мають мало спільного або зовсім не стосуються попередніх статей Закону. Здається, що їх основною метою є спрощення і прискорення процедури розгляду справ у судах загальної юрисдикції.

111. Судова практика Європейського Суду з прав людини показує, що судове провадження в Україні характеризується двома основними проблемами, які спричиняють до значної кількості однотипних звернень: це, по-перше, тривалість провадження в цивільних і кримінальних справах і відсутність ефективних засобів виправлення такої ситуації, та, по-друге, невиконання рішень національних судів і невжиття ефективних заходів у цьому відношенні. Розробники Закону певною мірою скористалися нагодою вирішити ці два проблемні питання. Нижче наводиться стислий аналіз відповідних положень прикінцевого розділу Закону.

12.1. Тривалість судового провадження

112. Відносно тривалості судового провадження Закон встановлює часові обмеження щодо низки деяких процесуальних дій сторін у справі і судових органів. Деякі з цих строків видаються занадто короткими. Наприклад, сторони мають лише 10 днів, щоб подати апеляційну скаргу і 10 або 20 днів на подання касаційної скарги. Розгляд справ у судах апеляційної інстанції не може тривати довше місяця або двох місяців з моменту започаткування провадження, а розгляд справи у вищому спеціалізованому суді – не довше місяця з моменту отримання матеріалів справи. Більш того, вищий спеціалізований суд має впродовж 15 днів вирішити, чи справа може бути передана до Верховного Суду для перегляду і, якщо це так, Верховний Суд України має місяць з моменту відкриття провадження для винесення свого рішення.

113. Встановлення стислих строків може бути слушною ідеєю, але це не завжди так. Стислі терміни подання апеляцій можуть негативно впливати на право доступу громадян до судів вищих інстанцій. Стислі часові рамки розгляду справ можуть виявитися нереальними, і суди просто не зможуть працювати так, як від них очікуватимуть. Тим більше, відповідно до результатів обговорення на засіданні в Києві, здається, що не було проведено об’єктивну оцінку можливих наслідків запровадження цих положень.

114. Крім того, турбує те, що, зі скороченням терміну розгляду справ у Законі нічого не змінюється стосовно того, що підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності є «невжиття суддею заходів щодо розгляду заяви, скарги чи справи протягом строку, встановленого законом» (пункт 2 частини першої статті 83 Закону). Водночас, право на звернення зі скаргою щодо поведінки судді, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність судді, має кожен, кому відомі такі факти (частина друга статті 84 Закону). Декілька осіб на засіданнях в Києві зауважили, що на практиці майже всі судді можуть порушити ці короткі терміни і вони побоюються, що дисциплінарні провадження можуть бути вибірково відкриті проти суддів, що їх порушили, особливо з урахуванням зменшення кворуму для винесення рішень у Вищій раді юстиції. Вища рада юстиції відповіла на ці побоювання, що вони каратимуть суддів лише за систематичні порушення, повністю враховуючи складність справ в індивідуальному порядку. На жаль, ці критерії не є частиною Закону і лише залишається сподіватись, що ці положення застосовуватимуться справедливо і що, тим більш, вони не застосовуватимуться для покарання суддів по якихсь причинах, котрі відмінні від тих, про які офіційно повідомляють. У цьому контексті варто також зауважити, що притягнення судді до дисциплінарної відповідальності не можна розглядати як ефективний засіб реагування на скаргу щодо тривалості судового провадження, оскільки покарання судді в дисциплінарному порядку не матиме жодних прямих і негайних наслідків для того провадження, задовга тривалість якого стала підставою для подання скарги.

12.2. Невиконання судових рішень

115. Слід нагадати, що в рішенні від 15 жовтня 2009 року по справі Іванова Європейський Суд з прав людини підтвердив, що питання тривалого невиконання остаточних судових рішень і відсутність ефективних національних засобів реагування в правовій системі України залишаються нерозв’язаними проблемами, попри наявність попередніх рішень Європейського Суду, які закликали державу вжити належних заходів для усунення цих проблем. Відтак, Суд вирішив застосовувати порядок прийняття пілотних рішень і постановив, що держава має невідкладно і не пізніше одного року з дати набуття рішенням статусу остаточного вжити ефективного заходу чи низки заходів, здатних забезпечити адекватну і достатню компенсацію за невиконання або пізнє виконання рішення національного судового органу, відповідно до принципів Конвенції та згідно з практикою Європейського суду.

116. Закон містить нову редакцію статті 382 Кримінального кодексу, яка передбачає суворішу відповідальність за умисне невиконання рішення суду. Таке умисне невиконання є злочином не тільки для службових осіб, але й для пересічних громадян. Доцільність такої норми можна поставити під сумнів. Забезпечення виконання рішення є обов’язком Держави. Якщо боржник не виконує рішення суду, важливо знайти можливість забезпечення повернення ним боргу, а просте покарання такого боржника в численних випадках просто нічого не дасть, бо не матиме прямих і негайних наслідків для тих, кому боржник завинив кошти. Відтак, покарання боржника ані прискорить виконання судового рішення про виплату боргу, ані адекватно компенсує кредиторові наслідки затримки виплат.

117. Закон також пропонує нову редакцію статті 267 Кодексу адміністративного судочинства України. Це положення пов’язане із судовим контролем за виконанням рішень в адміністративних справах. Відповідно до зміненого положення, в разі невиконання постанови адміністративного суду, передбачено накладання штрафу на винну посадову особу або на керівника органу, відповідального за виконання постанови. Половина суми штрафу стягується на користь позивача, а друга половина іде до Державного бюджету України. Слід зауважити, що такий штраф накладається лише у справах, які розглядаються адміністративними судами. Одна з категорій справ, по яких надходить чимало скарг щодо невиконання судових рішень, – це соціальні виплати населенню держави. Нещодавно такі справи були передані від судів адміністративної юрисдикції до юрисдикції загальних судів (судів, які розглядають цивільні справи). В таких випадках позивачі також повинні мати можливість отримати відповідну компенсацію.

118. Не виключено, що всі згадані вище заходи дійсно призведуть до зміни поведінки і дій тих, хто неприпустимо затягує судові провадження та виконання судових рішень. Проте, з рішень Європейського Суду з прав людини випливає, що проблеми надмірної тривалості провадження і затримок у виконанні судових рішень переважно пов’язані зі структурними проблемами в організації судової системи.


119. У цьому контексті слід зауважити, що згадані вище заходи ставлять особливий наголос на особистій відповідальності різних посадових осіб та суддів, а також сторін у судових справах. Сумнівно, що саме такі заходи будуть здатні дієво сприяти розв’язанню проблем, які призводять до регулярних порушень Європейської конвенції з прав людини.

120. Крім того, закон не передбачає жодних прискорювальних або компенсаторних заходів у випадках надто тривалого судового або виконавчого провадження. Без таких заходів, дієвих не лише в теорії, але й на практиці, наплив відповідних скарг до Європейського Суду з прав людини може продовжитися.


13. Перехідні положення (Розділ XIII)

121. В Розділі XIII визначені деякі терміни переходу від старої системи до нової. Здатність державних органів вкластися в деякі з цих термінів викликає певні сумніви.

122. Наприклад, новий Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ має розпочати свою діяльність з 1 листопада 2010 року (стаття 1). Державі слід впевнитися, що відповідні кошти наявні в Державному бюджеті України.

123. В Статті 4 Перехідних положень передбачено, що військові суди ліквідуються з 15 вересня 2010 р. (стаття 4). Це є позитивною зміною. Існування військових судів безумовно являють собою атавізм колишньої радянської судової системи.

продовження


| RSS

Корисні посилання


«HRGH» ® Всі права захищені